Знайдеться той, хто не згоден
Батько зі своїм сином і мулом в полуденну спеку подорожував по курних провулках міста. Батько сидів верхи на мулі, а син вів його за вуздечку.
- Бідний хлопчик, – сказав перехожий, – його маленькі ніжки ледь поспівають за мулом. Як ти можеш ліниво сидіти на мулі, коли бачиш, що хлопчисько зовсім вибився з сил?
Батько прийняв його слова близько до серця. Коли вони завернули за ріг, він зліз з мула і велів сину сісти на нього. Незабаром зустрівся їм інший чоловік. Гучним голосом він сказав:
- Як не соромно! Малий сидить верхи на мулі, як султан, а його бідний старий батько біжить слідом.
Хлопчик дуже засмутився від цих слів і попросив батька сісти на мула позаду нього.
- Люди добрі, бачили ви щось подібне? – Заголосила жінка, що йшла їм на зустріч. – Так мучити тварину! У бідного мула вже провисла спина, а старий і молодий ледарі сидять на ньому, начебто він диван, бідна істота!
Не кажучи ні слова батько і син, осоромлені, злізли з мула. Щойно вони зробили кілька кроків, як зустрівся їм старий дід і почав насміхатися з них:
- Чого це ваш мул нічого не робить, не приносить ніякої користі і навіть не везе когось з вас на собі?
Батько сунув мулу повну пригорщу соломи і поклав руку на плече сина.
- Що б ми не робили, – сказав він, – обов’язково знайдеться хтось, хто з нами буде не згодний. Я думаю, ми самі повинні вирішувати, що нам робити.
По справедливості
Перська притча
Притча українською мовоюВовк, лисиця та лев вирішили полювати спільно. Справи пішли у них добре – вони зловили козу, оленя і зайця.
- Діли здобич, – звернувся лев до вовка. – Тільки по справедливості.
- Добре, – погодився вовк. – Козу, я вважаю, треба віддати тобі, зайця – лисиці, а собі я візьму оленя.
Почувши це, лев розгнівався і розірвав вовка на шматки.
- Тепер поділи ти, – сказав він, звертаючись до лисиці. – Тільки по справедливості.
- Із задоволенням, – сказала лисиця. – Нехай коза буде тобі на сніданок, заєць – на обід, а олень – на вечерю.
- Ось це правильно, – сказав лев. – Хто навчив тебе так добре ділити?
- Вовк, що лежить біля тебе розтерзаний, о мій повелителю! – відповіла лисиця.
Нічого такого, що було б неправдою
Одного разу сліпий чоловік сидів на сходинках однієї будівлі з капелюхом біля його ніг і табличкою з написом: «Я сліпий, будь ласка, допоможіть».
Одна людина проходив повз і зупинився. Він побачив інваліда, у якого було всього лише кілька монет у його капелюсі. Він кинувйому пару монет і без його дозволу написав нові слова натабличці. Він залишив її сліпій людині і пішов.
До кінця дня він повернувся і побачив, що капелюх сповненамонет. Сліпий упізнав його по кроках і запитав, чи не він був тойчоловік, що переписав табличку. Сліпий також хотів довідатися,що саме він написав. Той відповів:
- Нічого такого, що було б неправдою. Я просто написав її трохипо-іншому.
Він посміхнувся і пішов.
Нова напис на табличці була така: «Зараз весна, але я не можу її побачити».
Материнська любов
…Жила в одному селі сім’я: батько, мати і двоє діточок - дівчинка і хлопчик. Жили дружно, у злагоді, не ледарювали - то й усе велося в господарстві. Аж якось тяжко занедужав хлопчик. Не відходять від його ліжка рідні, ладні небо йому прихилити, а зарадити біді не в силі. Нелегко батькові дивитися на муки своєї дитини. Вийшов він надвір, ходить по садку. Аж раптом побачив дивну білу постать і впізнав у ній Смерть. Вона прийшла, щоб забрати його сина.
Почав чоловік просити: “Не бери мого сина! Візьми краще мене! За моїми плечима немало літ, а його життя тільки починається”. Погодилася Смерть і простягнула до нього кістляві руки. Та враз відчув чоловік, як б’ється його серце, як біжить по жилах гаряча кров… А смерть уже й квапить…
“Я ще не готовий”, - буркнув чоловік і зник у хаті. Та не посмів синові в очі глянути; сів край столу і скрушно схилив голову.
Вийшла надвір сестричка. Побачила, що в саду хтось стоїть, чекає. Підійшла ближче, а Смерть і каже: “Не бійся мене! Я прийшла по твого братика”. І дівчинка теж попросила взяти її замість недужого братика. Та коли Смерть простягнула свої довгі руки, дівчинці здалося, що зорі на небі ніколи не світили так ясно, а потічок не співав так весело… І подумала вона: “Моє життя ще тільки починається. А братик ще малий, знає мало і йому не так шкода помирати…” І дівчинка втекла до хати.
А над ранок на двір вийшла мати. Не бачила вона нічого, бо очі їй заливали сльози. Та Смерть сама озвалася: “Я прийшла забрати твого сина”. Ні хвильки не вагалася мати: “Забери мене. Дозволь тільки з сином попрощатися”. Мати повернулася в хату, і довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що її кровинка буде жити, і так легко стало їй на серці…
Вийшла надвір - а довкола нікого не видно, тільки по дворі хтось дибає геть. “Зачекай!” - гукнула мати. Але Смерть навіть не оглянулася, зрозуміла, що проти материнської любові навіть вона безсила. Мати знову забігла в хату. Бачить: син її, усміхнений, здоровий, простягає до неї руки…
*********************************************************************************** Кажуть, що одного разу в одному місці на землі зібрались разом усі людські почуття і якості.
Коли НУДЬГА вже втретє позіхнула, БОЖЕВІЛЛЯ запропонувало: "А давайте зіграємо в хованки!"
ІНТРИГА нахмурила брови: "Хованки? А що це за гра така?" і БОЖЕВІЛЛЯ пояснило, що одне з них, наприклад воно, розпочинає: закриває очі і рахує до мільйона, а в цей час інші ховаються. Той, кого знайдуть останнім, шукатиме наступного разу і т.д. ЕНТУЗІАЗМ затанцював з ЕЙФОРІЄЮ, РАДІСТЬ так скакала, що вмовила СУМНІВ, а ось АПАТІЯ, яку ніколи ніщо не цікавило, відмовилась брати участь у грі. ПРАВДА не захотіла ховатись, бо її в кінці кінців завжди знаходять, ГОРДІСТЬ сказала, що це дурна гра (її крім себе ніщо більше не цікавило), БОЯГУЗТВО дуже не хотіло ризикувати.
-Раз, два, три, - почало БОЖЕВІЛЛЯ. Першою сховалась ЛІНЬ, вона залізла за найближчий камінь на дорозі, ВІРА піднялась на небо, а ЗАЗДРІСТЬ сховалась в тіні ТРІУМФУ, який власними силами зміг вилізти на верхівку найвищого дерева. БЛАГОРОДНІСТЬ дуже довго не могла сховатись так як кожне місце могло виявитись ідеальним для її друзів: "Кришталево чисте озеро? Для КРАСИ. Дупло дерева? Так це для СТРАХУ. Крильце метелика? Для ШАЛЕНСТВА. Подих вітру? Це ж для СВОБОДИ!" Отже, вона замаскувалась в промінчику сонця. ЕГОЇЗМ знайшов для себе тепле і затишне місце, БРЕХНЯ сховалась на дні океану (а насправді вона заховалась у веселці), а ПРИСТРАСТЬ і БАЖАННЯ причаїлись в горловині вулкану. ЗАБУДЬКУВАТІСТЬ навіть не пам*ятала, де вона заховалась, але це і не важливо.
Коли БОЖЕВІЛЛЯ дорахувало до 999999, КОХАННЯ все ще шукало, де б заховатись, але всі місця вже були зайняті. Але раптом воно побачило кущик троянд і вирішило заховатись серед його квітів.
-Мільйон,- сказало БОЖЕВІЛЛЯ і почало пошуки.
Першою ж воно звичайно знайшло ЛІНЬ. Потім почула як ВІРА сперечається з Богом, а про ПРИСТРАСТЬ і БАЖАННЯ воно взнало по тому, як дрижить вулкан, потім БОЖЕВІЛЛЯ побачило ЗАЗДРІСТЬ і здогадалось де ховається ТРІУМФ. ЕГОЇЗМ навіть не треба було шукати, тому що місцем, де він заховався був вулик бджіл, що вирішили вигнати звідти непрошеного гостя. В пошуках БОЖЕВІЛЛЯ підійшло напитись до потічка і побачило КРАСУ. СУМНІВ воно побачило біля плоту (він вирішував з якого ж боку йому заховатись).
І ось всі були знайдені: ТАЛАНТ - в свіжі і соковитій траві, ЖУРБА - в темні печері, БРЕХНЯ - в веселці (якщо чесно, то вона ховалась на дні океану). Ось тільки КОХАННЯ не могли знайти. БОЖЕВІЛЛЯ шукало за кожним деревом, в кожному потічку, на верхівці кожної гори, і нарешті воно вирішило подивитись в рожевих кущах, і коли розсунуло гілля почуло крик. Гострі шипи троянд поранили КОХАННЮ очі. БОЖЕВІЛЛЯ не знало, що робити, почало вибачатись, плакало, просило вибачення і щоб спокутувати свою вину пообіцяло стати провідником КОХАННЯ. І ось з тих пір, коли вперше на землі грали в хованки... КОХАННЯ сліпе і БОЖЕВІЛЛЯ водить його за руку...
Щастя і Кохання
- Куди йде кохання? - запитало маленьке Щастя у свого батька.
- Воно вмирає, - відповів батько. Люди, синку, не бережуть те, що мають. Просто не уміють кохати!
Маленьке Щастя задумалося: "Ось виросту великим і стану допомагати людям!"
Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам'ятало про свою обіцянку і щодуху прагнуло допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого стало перетворюватися на маленьке і чахле. Дуже воно злякалося, якби зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, аби знайти ліки від своєї недуги.
Довго чи коротко йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на своїй дорозі, лише стало йому зовсім погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало розлоге дерево і прилягло. Лише задрімало, як почуло кроки, що наближаються.
Розплющило очі і бачить: йде по лісу старець весь в лахмітті, босий і з палицею. Кинулося Щастя до нього:
- Сідайте. Ви, мабуть, втомилися. Вам потрібно відпочити і підкріпитися.
У старого підкосилися ноги, і він буквально звалився на траву. Трохи відпочивши, мандрівник повідав Щастю свою історію:
- Образливо, коли тебе вважають таким старим, а я ще молодий, і зовуть мене Кохання!
- Так це ви Кохання?! - здивувалося Щастя. Але мені говорили, що Кохання це найпрекрасніше з того, що є на світі!
Кохання уважно поглянуло на нього і запитало:
- А тебе як звуть?
- Щастя.
- От як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами воно дістало зі свого лахміття дзеркало.
Щастя, поглянувши на своє віддзеркалення, голосно заплакало. Кохання підсіло до нього і ніжно обійняло рукою.
- Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? - схлипувало Щастя.
- Нічого, - говорило Кохання, - Якщо ми будемо разом і станемо піклуватися одне про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними.
І ось під тим розлогим деревом Кохання і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися. З тих пір, якщо з чийогось життя йде Кохання, разом з ним йде і Щастя, порізно їх не буває. А люди до цих пір зрозуміти цього не можуть.
Що таке Любов?
Учень звернувся до вчителя з питанням:
— Що таке любов?
— Уяви собі воду. Морська стихія може бути тихою, мов дзеркало, що пестить око, відображає сонячне проміння, народжуючи грайливі відблиски. Може бути і бурхливою смертю, що топить кораблі, змиваючи з лиця землі маленькі села і великі міста. Може впасти з небес і відродити пустелю, а може згубити все живе на багато миль навколо жорстоким потопом. Може виявитися тією краплею вологи, здатною зберегти життя в пустелі, а може виявитися останньою краплею терпіння.
Все це і є любов.
У крамниці у Бога
... Одного разу жінці приснився сон, що за прилавком крамниці стояв Господь Бог.
- Господи! Це Ти? - вигукнула вона з радістю.
- Так, це Я, - відповів Бог.
- А що у Тебе можна купити? - запитала жінка.
- У мене можна купити все, - пролунала відповідь.
- У такому разі дай мені, будь-ласка, здоров'я, щастя, любові, успіху і багато грошей.
Бог доброзичливо посміхнувся і пішов у підсобне приміщення за замовленим товаром. Через деякий час він повернувся з маленькою паперовою коробочкою.
- І це все?! - вигукнула здивована і розчарована жінка.
- Так, це все, - відповів Бог. - Хіба ти не знала, що в моєму магазині продається тільки насіння?
А решту треба виростити.
Зла любов
Це був дивний день, здавалося, що все довкола перемішалося. Навкруги було темно, та все ж де-не-де виднівся шматочок живого ... Саме в цей день їм судилося зустрітися ...Вони зустрілися поглядом, настільки різні, як плюс і мінус, як чорне і біле - це були Ангел і Дияволиця ...
Ангел, втілення всього святого: його світлий погляд, білі, мов сніг, крила. І Дияволиця: втілення злоби й ненависті, які завжди виражаються не тільки в жорстоких очах, але і у вчинках. Коли Ангел подивився в яскраво-червоні, мов кров, диявольські очі, то на здивування, побачив там, не зло і ненависть, а втому і благання про пощаду та допомогу.
Покохавши, вони завжди були разом, допомагаючи одне одному. Ангел оберігав її вночі, коли Дияволиці було несила, вона хотіла летіти і сіяти зло. Він замикав її в темній кімнаті. Йому було шкода її, та іншого виходу не було. А Дияволиця захищала йоговід злих сил. Так і жили вони на цьому світі ...
Закохані хотіли бути разом, але Всевишні влади двох світів забороняли їм, говорячи, що Ангел і Диявол не можуть бути разом. Та вони вирішили довести всім, що це можливо.
Одного прекрасного сонячного дня, Ангел і Дияволиця, як завжди, летіли по небу, і саме цього дня було вирішено забрати у них найпрекрасніше і найважливіше: це життя і любов ... Бог вирвав від Ангела крила і той став падати, а Люцифер напустив злих духів, що б ті тримали Дияволицю і не давали їй полетіти за Ангелом ...
Його прекрасне тіло впало на гострі скелі, і полилася найчистіша в світі кров... Тільки після цього Дияволицю відпустили, і вона кинулася до нього. Сівши на землю, поряд з його тілом, вона гірко заплакали і вперше з її очей потекли сльози, сльози чисті, як кришталь ...
- Я так кохаю тебе ... Я не зможу без тебе ... Я хочу померти разом з тобою, - і додала, - ми зустрінемося там, в іншому світі.
Зібравши свої останні сили, Ангел прошепотів:
- Ми не зустрінемося там, ти Дияволиця, а значить, ти не зможеш потрапити в Рай ...
Видавши останній подих, він помер.
І тут Дияволиця закричала, що є сили:
- Господи, дай мені померти, дай випробувати на собі все те зло, що я заподіяла, щоб очистити себе і бути з ним там, де ми будемо разом завжди! Дай відчути страх, біль, горе ...
Бог змилосердився і на її тілі з'явилися невиліковні рани, душа була розірвана на шматки, вона відчула такий біль, наче тисячі кинжалів вп'ялися в її тіло. Вона вмирала повільною і болісною смертю. Останній раз прошепотіла заповітні слова:
- Я люблю тебе і ми будемо разом ...
Так з'явилися дві душі, які прагнуть зустрічі, але зустрітися їм не судилося...
Щось і Почуття
Одного разу в душу, де жило Щось, зайшло Почуття. Це було давно. Почуття Щось сподобалося. Щось дуже дорожило Почуттям, боялося його втратити. Навіть двері на ключ закривати почало. Вони подовгу бродили закутками душі, розмовляли ні про що, мріяли. Вечорами вони разом розводили багаття, щоб зігріти душу. Щось звикло до Почуття і йому здавалося, що Почуття залишиться з ним назавжди. Почуття, власне, так і обіцяло. Воно було таке романтичне.
Але одного разу Почуття пропало. Щось шукало його скрізь. Довго шукало. Але потім в одному з куточків душі знайшло прорубану сокирою дірку. Почуття просто втекло, залишивши величезну діру. Щось у всьому звинувачувало себе. Щось занадто вірило Почуттю, щоб ображатися. На згадку про Почуття залишилася одна діра в душі. Вона не зашпаровувалися нічим. І ночами через неї залітав Холодний і Злий Вітер. Тоді душа стискалася і леденіла. Потім в душу намагалися заглянути ще інші почуття. Але Щось їх не пускало, кожного разу виганяючи віником через дірку. Мало помалу інші Почуття зовсім перестали заходити. Але одного разу в душу постукало зовсім дивне Почуття. Спочатку Щось не відкривало. Почуття не полізло в дірку, як це робили попередні, а залишилося сидіти біля дверей. Весь вечір Щось бродило душею. Вночі вляглося спати, про всяк випадок, поклавши віник поряд з ліжком. Проганяти нікого не довелося. На ранок, заглянувши у замкову шпарину, Щось переконалося, що Дивне Почуття, як і раніше, сидить біля дверей. Щось почало нервувати, розуміючи, що не можна прогнати того, хто ще не зайшов.
Минув ще день. Сум'яттю Щось не було меж. Воно зрозуміло, що до смерті хоче пустити Дивне Почуття. І до смерті боїться це зробити. Щось було страшно. Воно боялося, що Дивне Почуття втече, як і перше. Тоді в душі з'явиться друга діра. І буде протяг. Так минали дні. Щось звикло до Дивного Почуття біля Дверей. І одного разу впустило таки Дивне Почуття. Увечері вони розпалили багаття і вперше за стільки років відігріли душу по-справжньому.
- Ти підеш? - не витримавши, запитало Щось.
- Ні, - відповіло Дивне Почуття, - я не піду. Але за умови, що ти не будеш мене утримувати та не будеш замикати двері на замок.
- Я не буду замикати двері, - погодилося Щось, - але ж ти можеш втекти через стару дірку.
І Щось розповіло Дивному Почуттю свою історію.
- Я не бігаю через старі дірки, - посміхнулося Дивне Почуття, - я інше почуття.
Щось йому не повірило. Але запросило на прогулянку по душі.
- А де твоя стара діра? - поцікавилося Дивне Почуття.
- Ну от, - гірко посміхнулось Щось.
І показало місце, де розташовувалася дірка. Але дірки на місці не було. Щось чуло як лається злий холодний вітер із зовнішнього боку душі. Щось дивилося на Дивне Почуття, посміхнулося і сказало тільки, що не буде замикати двері НІКОЛИ ...
Закохані
Колись давно жили два закоханих серця. То було два чистих, чудових серця, що зустрілися ще в дитинстві. Їх носіїв звали Марічка та Петро… Коли вони були ще зовсім малі, він врятував їй життя – вона мало не потонула у стрімкій та скаженій гірській річці. З тих пір і починається ця історія…Йшли роки, діти перетворилися на прекрасних юнака та дівчину. І однієї весни з новою силою спалахнуло їхнє кохання. Теплими ночами вони тікали на пахучі луки, ніжилися о соковитій траві, милувалися зорями. Там їхні вуста вперше вимовили слова любові та подарували перший ніжний цілунок… Вона заплітала квіти у його волосся, а він шепотів, що немає очей чарівніших. ніж у його коханої, не існують вуста миліші, ніж у неї, немає в світі іншої такої рідної та близької, такої шалено коханої. А місяць та ясні зорі були йому свідками…
Проте жодне щастя не може бути вічним. І на їхньому небосхилі почали з'являтися хмари. Стала Марічка красунею, яких світ не бачив. І захтів одружитися з нею Вадько Лихвар, зла та підступна людина, яка нічого не цуралася, аби лише задовольнити свої забаганки. Так сталося і цього разу, коли Марічків батько мало не вилами вигнав з хати його сватів. Зв'язався Вадько з силою нечистою, пішов до знайомої відьмарки до хащі лісної. Забажав він вбити суперника підступом…
Заманив він Петра на вершину гори, що зараз Петровою і зветься, сказавши, що у небезпеці його Марічка. Коли вони дійшли Вадько вилив на закоханого зілля, що його зготувала відьмарка…
Грім прокотився горами, що аж у вухах загуло. Прибігли хмари, замерехкотіла блискавка у своєму скаженому танці… а парубок стояв, наче вкопаний, ніби не помічаючи, що сніг, який зненацька влітку став ховати під собою все навкруги, за декілька хвилин вкриє і його… Так лише здавалося. Хлопець все бачив, проте не міг ворухнутися…
Наступного дня тільки й балачок було, що про грозу та про зникнення молодого Петра. Все селище гуло, наче вулик зі стурбованими бджолами. Декілька разів збиралися люди шукати Петра, проте все марно…
А Марічка з горя виплакала собі всі очі, а одного дня теж щезла…
З тих пір існує повір'я, що душа Петра ще й досі жива, проте зачаклований сніг не пускає її на волю і коли він розтане, закохані знов будуть разом на небесах. А ще кажуть, що Марічка перетворилася на хмару. Вона літає світом у пошуках свого коханого, але так і не може його знайти. Так, облетівши цілий світ навкруги, вона повертається до цієї гори та плаче з відчаю… Дощ – то її сльози, грім – то її зітхання, вітер – то її подих…
- Спробуй краплини на смак.........Вони солені…
***********************************************************************************
У лікарні в одній палаті лежали два важко хворих . Один лежав біля
вікна, а ліжко іншого розташовувалася біля дверей.
— Що там видно у вікні? — якось запитав той, що лежав біля дверей.
— О! — пожвавився перший. — Я бачу небо, хмари, що нагадують звіряток, озеро
і ліс вдалині.
Щодня лежачий біля вікна розповідав своєму сусідові про те, що відбувається
за вікном. Він бачив човен, рибаків з величезним уловом, дітей тих,
що грають на бережку, юних коханців, що тримаються за руки і не зводять один з одного
сяючих очей.
Тоді як він спостерігав всі ці дивовижні події за вікном, його
сусіда мучила глуха злість. «Це несправедливо, — думав він. — За які
такі заслуги його уклали біля вікна, а не мене, і я можу споглядати тільки
двері з фарбою, що облупилася, тоді як він милується виглядом з вікна».
Одного разу, лежачий біля вікна сильно закашлявся і став задихатися.
Через деякий час, перший затихнув і витягнувся на своєму ліжку.
Коли його понесли, сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна.
Медсестра виконала прохання хворого, перестилала його ліжко, допомогла йому
перелягти на протилежне ліжко, і, переконавшись, що хворому зручно
попрямувала до дверей. Раптом її зупинив здивований вигук хворого:
— Як же так! Це вікно виходить на глуху сіру стіну! Але той, хто помер
розповідав мені, що бачив ліс, озеро, хмари, людей. Як же він міг
все це бачити з цього вікна?
Медсестра сумно посміхнулася:
— Він взагалі не міг нічого бачити; ваш покійний сусід був сліпим.
— Але навіщо ж він?..
— Він, мабуть, просто хотів вас підбадьорити......
*********************************************************************************** Притча
вам цікаву притчу розповім.
Її переказав мені один знайомий.
Він стверджував, що людству факт відомий,
Коли сам Бог судив усіх – один.
Ти вкрав, обмовив чи убив кого,
А може, душу заздрощі здолали,
Враз янголи спускались на вікно,
Іти на божий суд тебе гукали.
У ті далекі і незвідані часи,
Побіля гір високих, аж до неба,
Жив чоловік звичайної краси,
З душею чистою, як вранці скибка хліба.
Він не грішив та інших научав,
Як чесно і відкрито в світі жити.
Та якось, чи то сам, чи біс його штовхав,
Взяв у сусіда глечик повний жита.
Той глек забули біля тину вже давно.
І жито в ньому стало проростати …
Та божі янголи спустились на вікно
І почали на суд його гукати.
А там під небом, в храмі правосуддя,
Стояла черга злодіїв і вбивць.
“Та це ж несправедливість і безглуздя,
Карать мене із-за таких дрібниць.
Чи то у господа роботи більш немає,
Чи я не заслужив прощення за весь вік!
Та я і так себе картаю і караю,”–
Сказав і розридався чоловік.
А Бог почув, і дав людині вибір
Чи справедливу кару понести,
Чи бути прощеним сьогодні… Та віднині
На суд його не будуть вже вести.
А він, Бог, сам призначить покарання,
Коли для цього прийде, прийде його час
І вже не буде зайвого чекання
У залі правосуддя, кожний раз.
І чоловічок той, дивно, але згоду дав,
І тим обрік людину на страждання,
Німа безкарність і уявні покарання,
Ведуть до злочинів, яких ти й не чекав.
Безкарність! Ха! Це незнання примара:
За кожне зло нас жде сувора кара!
І те, що не вернулось нам крізь муки,
Пізнають наші діти і онуки!
