ІСТОРІЯ ЯКУ ВАРТО РОЗПОВІСТИ ПІДЛІТКАМ...

ГРА У СНІД

У підвалі зібралось п'я­теро: Шена великий зі сво­єю дівчиною Яною, 15-річ-ний розбишака Ярик і Саш­ко з однокласником Тара­сом. Тарас іти не хотів, та Сашко вмовив. У Шени день народження - мину­ло двадцять. Горілку пили з пластикових скляночок, закусували чипсами. Шена запитав у Ярика:

-        Ну як, дістав?

-        Ображаєш, босе, - розтягнув той в усмішці рот. - Не чистяк, звичайно, але кайф гарантую...

-        Скільки?

Ярик назвав ціну. Шена мовчки ви­йняв гроші, а Яна жалібно промовила:

-  Женько, ти ж обіцяв, що більше не будеш...

-  Замовкни, жінко. У мене сьогодні свято, - процідив крізь зуби Шена і ви­йняв шприц. Тарас здивовано подиви­вся на Сашка:

-  Ти ж казав, що лише травка буде... Я не хочу ширятися.

-   Не будеш? - глумливо запитав Ярик. - Я так і знав, що цей слабак від­мовиться. І навіщо ти, Сашко, привів цього боягуза? Сидів би собі біля ма­миної спідниці та цицьку ссав.

-   Та буде він, буде... Із ввічливості відмовляється, - почервонів Сашко і простягнув Тарасові джгут:

-   Перетягни вену, не пошкодуєш.

Не зрозуміло, що вплинуло на Та­раса більше - в'їдливі слова Ярика, дешева горілка, кароока Яна чи бла­гальний погляд Сашка, але він слух­няно, наче в тумані, підтягнув рукав. Потім коїлося щось неймовірне: гола Яна ходила стелею і сміялася, поруч із нею лежав величезний помаранчевий негр зі щербатою усмішкою, а десь не­подалік кричала мама: "Тарасику, йди додому!" Зранку його нудило, і він присягався, що більше ніколи не ходи­тиме в підвал і не колотиме наркоти­ків, а за три місяці він зустрів у парку заплакану Яну, вона блукала серед дерев, і Тараса вразив її божевільний погляд, сплутане волосся й туш, що була розмазана на щоках.

-   Привіт, що трапилося? - співчут­ливо запитав хлопець.

-   Шену поклали в наркодиспансер, -схлипувала Яна. - Там усіх перевіряли на наявність СНІДу. Коротше кажучи, в нього ВІЛ.

Тарас спочатку навіть не зрозумів, про що говорить Яна. А коли збагнув, земля почала повільно пливти в нього з-під ніг. У пам'яті виринув запльова­ний підвал, глумливі обличчя Ярика та Шени, який тремтячою рукою простя­гає шприц. Яна уважно поглянула на Тараса й запитала:

-   Ти що, теж з ним ширявся? А, справді. Я пам'ятаю! - вона істерично засміялася. - Ну, то йди тепер пере­віряйся! Та, зрештою, що це змінить? Немає таких ліків, які б вилікували від цієї зарази!

-   А ти чому хвилюєшся? Ти ж не ко­лолася.. . - ледь чутно промовив Тарас.

-   Дурень! Я спала з Шеною! Спала, розумієш?!! - Яна майже кричала.

Тарас ішов, не відчуваючи ніг. На­магався згадати, хто коловся першим -він чи Шена, та все даремно. Дивився на яскраво-блакитне небо, на зелень сірих дерев і думав: "Може, я більше цього не побачу?"

Удома не торкнувся обіду, зачини­вся у своїй кімнаті й беззвучно плакав.

У скронях стукотіло: "Як жити далі? Може, ліпше про все забути, наче ні­чого й не було?" Ні, він не зможе. Не зможе жити з цим каменем. Щоранку прокидатися і думати, що цей день може бути останнім. Треба пройти тест на ВІЛ. Він набрав номер полі­клініки, там довго не відповідали. На­решті почув невдоволений голос:

-        Так! Поліклініка!

-   Де можна здати аналізи на ВІЛ? - скоромовкою запитав Тарас.

-   У чотириста п'ятому кабінеті що­вівторка. Аналіз безкоштовний, ано­німний, але зі собою потрібно мати шприц для набору крові.

У чотириста п'ятому не було жодної людини. Тараса лихоманило. Він на­брав у легені якомога більше повітря і штовхнув білі двері.

-        Чи можна здати аналіз на ВІЛ?

-        Прізвище? - байдужим голосом за­питала медсестра.

-   Ковалів, - збрехав Тарас.

-   Рік народження?

-   1986.

-   Адреса?

Коли все закінчилося, Тарас, дивля­чись у підлогу, пробурмотів:

-   А результати коли будуть?

-   За три тижні.

-   Лиш за три тижні?

"Хіба це довго - три тижні?" - за­спокоював він себе дорогою додому. А в голові лунала пісня Земфіри: "У тебя теперь СПИД, а значит, мы умрем..." "Може, мені одразу стрибнути з бал­кона чи кинутися під авто, щоб раз і назавжди, щоб..." Але думка про те, що відчуватиме мама, коли дізнається про його вчинок, не дозволила накоїти дурниць. "Немає виходу, немає жодно­го виходу!.."

Він усе робив механічно, наче ляль­ка: їв, ходив до школи, розмовляв із приятелями. Якось на фізкультурі впав з тренажера - розбив до крові ніс. Під­бігла красуня Іра з носовичком, промо­вила закохано:

-        Тарасику, давай я витру!

Той здригнувся, наче від електрич­ного струму:

-   Не займай мене! Відійди!

-   Божевільний.-..

Ніщо не тішило його: ні майбутні канікули, ні сонячні дні, ні усмішки ді­вчат. У голові червоним світлом го­ріло одне-єдине слово - "СНІД". Це був кінець усьому. Не буде вступу до технікуму, справжнього кохання, від­починку біля моря. Уночі Тарас про­кидався від жаху: йому ввижалася палата лікарні зі страшною таблицею "СНІД", здоровані-санітари тягли його на ліжко, Шена із запалими очи­ма, вкритий виразками, простягав до нього руки.

Нарешті настав довгоочікуваний день. Усю дорогу до поліклініки Тарас повторював молитву "Отче наш". Медсестра довго шукала щось у пошарпаному журналі, нарешті, не промовивши ні слова, почала випи­сувати довідку. Чи скерування в лі­карню?.. Ніколи в житті Тарас так не хвилювався. Лише за дверима знай­шов сили поглянути на папірець. "Антитіл до ВІЛ не виявлено". Про­читав раз, другий. Тілом розлива­лося тепло: вільний. Він біг додому, підстрибуючи, усміхався зустрічним перехожим...

А вдома в якійсь газеті ненароком побачив фразу: "У десяти відсотках ВІЛ-інфікованих підступний вірус можна виявити лише за півроку після зараження"...